"Сказка о правде и кривде"
А вот и первая опубликованая народная мудрость. Одна из любимих сказок:)
Кто не знает украинского извините, сказка на Украинском язике. На руском не нашел, а переводить как-то лень. Прошу отнестись с пониманием.
Про правду і кривду
Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:
— А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою?
— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.
— Ходім на суд.
— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.
— Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть — зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько. А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їмпан. А небіж і каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.
— Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.
Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:
— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.
— Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то повіситись. “Ото, думає собі, добра гілка — кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б”.
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
— Ти що сьогодні наробив?
— Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять,— не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.
— Добре ж ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю — вгатить.
— О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!
— Ну, а ти що зробив? — питає він другого.
— Е… я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!
— Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг.
— А як же?
— Як хто викопав той кущ малини, що росте посеред города,— буде вода на весь город.
— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.
— Е… я такого наробив, що хай там хоч що не роблять — нічого не подіють! У такім-то королевстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.
— Добре ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Хто відрубає глухого кутка та підкурить — така буде, як і перше.
— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити! А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: “Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю”.
Пішов. Приходить до греблі, а там пан б'є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:
— Е-е, пане! Б'єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — я вгачу?
— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).
— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.
— Візьми.
Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.
Тоді той чоловік і думає: “Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води”. Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі.
— Що це ти, бабусю, несеш?
— Воду, синочку.
— Дай же й мені напитись.
— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я у мене велика, пропаде без води.
— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.
Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його — і потекла вода відтіль по всьому городу. Городяни нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:
— Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова,— може, вилікую її.
Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх:
— Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.
— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!
— Усе ж скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:
— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.
Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:
— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.
Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилаэ спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:
— З якого ти королівства?
— З такого-то.
— Із якого города?
— З такого-то.
— Як прозиваєшся?
— Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.
— Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!
— Як же це сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все… А на-послідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. В як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:
— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.
Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.
Кто не знает украинского извините, сказка на Украинском язике. На руском не нашел, а переводить как-то лень. Прошу отнестись с пониманием.
Про правду і кривду
Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:
— А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою?
— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.
— Ходім на суд.
— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.
— Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть — зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько. А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їмпан. А небіж і каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.
— Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.
Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:
— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.
— Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то повіситись. “Ото, думає собі, добра гілка — кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б”.
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
— Ти що сьогодні наробив?
— Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять,— не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.
— Добре ж ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю — вгатить.
— О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!
— Ну, а ти що зробив? — питає він другого.
— Е… я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!
— Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг.
— А як же?
— Як хто викопав той кущ малини, що росте посеред города,— буде вода на весь город.
— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.
— Е… я такого наробив, що хай там хоч що не роблять — нічого не подіють! У такім-то королевстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.
— Добре ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Хто відрубає глухого кутка та підкурить — така буде, як і перше.
— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити! А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: “Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю”.
Пішов. Приходить до греблі, а там пан б'є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:
— Е-е, пане! Б'єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — я вгачу?
— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).
— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.
— Візьми.
Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.
Тоді той чоловік і думає: “Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води”. Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі.
— Що це ти, бабусю, несеш?
— Воду, синочку.
— Дай же й мені напитись.
— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я у мене велика, пропаде без води.
— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.
Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його — і потекла вода відтіль по всьому городу. Городяни нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:
— Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова,— може, вилікую її.
Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх:
— Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.
— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!
— Усе ж скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:
— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.
Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:
— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.
Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилаэ спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:
— З якого ти королівства?
— З такого-то.
— Із якого города?
— З такого-то.
— Як прозиваєшся?
— Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.
— Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!
— Як же це сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все… А на-послідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. В як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:
— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.
Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.
4 комментария
Жили когда-то два брата: один богатый, а другой бедный, что и сказать. Этот бедный брат умер. Пробыл у него сын, и он жил тоже бедно. И спросил раз он у своего дяди:
— А что, дядьку, как лучче жить: правдой или ложью?
— Е-е-е!… Где ты теперь найшов правду? Нема теперь правды на свете! Теперь везде одна неправда.
— Нет, дядюшка! Есть правда — правдой лучче жить.
— Пойдем на суд.
— Да чего же мы все же пойдем на суд? Лучче давайте пойдем по дороге и спросите человека, встретим, как скажет, так и будет. Ваша правда — вся моя скотина будет вам; моя правда — ваша скотина будет мне. Так спросите до трех раз.
— Ну, хорошо.
И пошли они по дороге. Идут, идут — встречается им человек — с заработков, или что шел.
— Здоров, человек хороший!
— Здоровые!
— Скажи, пожалуйста, человек, как теперь лучче жить ли правдой или ложь?
— Е-е-е!… Добрые люди! Где теперь вы правду напала? Нема теперь ее нигде на свете. Лучче жить беззаконно, чем правдой.
— Ну, вот раз моя правда! — Говорит дядя. А племянник и зажурився, что ему придется отдавать всю свою скот дяде. Идут, идут — встречается импан. А племянник и говорит:
— Ну, спросим этого господина. Этот уже всю правду расскажет: он грамотный и все знает.
— Ну, хорошо.
Вот поривнялися с господином и спрашивают его:
— Скажите, будьте добры, Паночко, как теперенькы лучче жить ли правдой или ложь?
— Е-е-е!… Добрые люди! Где вы теперь напала правду? Нема ее нигде в мире; лучче жить беззаконно, чем правдой.
— Вот уже второй раз моя правда! — Радостно сказал дядя.
Племянник еще больше зажурився. Идут, идут — встречается им поп. Племянник и говорит:
— Ну, поспитаймося попа, это уже правду скажет — на то он и духовное. Этот как уже сказал, то так и будет.
— Ну, хорошо!
Как поривнялися с попом, спрашивают его:
— Скажите, панотче, как теперь лучче жить ли правдой или ложью?
— Е-е-е!… Добрые люди! Где вы теперечкы нашли правду? Ее теперь и в мире нема: лучче жить беззаконно, чем правдой.
— Вот уже третий раз моя правда! — Радостно сказал дядя.
Ничего делать сродника: отдал богатому дяде всю свою скот, а сам остался голый, босой и голодный. Тяжело пришлось ему жить. Дрался, дрался, сердешне и задумал повиситись — взял он обривок и пошел в лес. Пошел и смотрит на дерево — выбирает ветку, на которой бы то повиситись. \«Вот, думает себе, добра ветка — крипка, а на эту сесть и, зачепившись и повиснуты бы\».
Он так задивився на дерево, что и не заметил, как волк приходит. Как уздрив его человек, бросился мерщий на дерево, а обривочка и забыл. Слез на дерево и сидит. Когда прибегают три черти, а чуть позже и четвертый, их ватагу. И спросил он своим слугам:
— Ты что сегодня сделал?
— Э… я такого сделал, что там хоть что пусть делают, — не произведут. В таком-то селе, у господина, я сделал так, что изроду вовек НЕ вгатять дамбы. А господин лупить своих людей, как бешеный: много их будет у нас.
— Хорошо же ты сделал, и еще не так.
— А как же?
— Там посреди оврага в лесу растет три дерева. Кто те деревья срубит и положит накрест на плотину — вгатить.
— О!… Кто то слышал, кто то и знал, что это так надо сделать!
— Ну, а ты что сделал? — Спрашивает он второго.
— Э… я такого сделал, что много будет людей в наших руках. В таком-то огороде всю воду повисушував, так что теперь там ни капли нет, а носят ее за тридцать и за сорок верст. Многие там пропадет людей!
— Хорошо ты сделал, и еще не так, — говорит ватагу.
— А как же?
— Как кто выкопал тот куст малины, растущее посреди города, — будет вода на весь город.
— О!… Кто бы и слышал, кто то и знал, что надо это сделать!
— Ну, а ты что сделал? — Спросил он третьего.
— Э… я такого сделал, пусть там хоть что не делают — ничего не подействуют! В таком-то королевство у короля одна дочь, и я и той сделал так, что пусть хоть как лечат, ничего не подействуют, будет наша.
— Хорошо ты сделал, и еще не так.
— А как же?
— Кто видрубае глухого угла и пидкурить — такая будет, как и первое.
— Кто же это слышал, а кто то и знал, что это нужно сделать! А человек сидит себе на дереве и слышит все, что чортякы балакають. Как уже разлетелись чортякы, человек тот и думает: \«Может, это и правда, что они говорили? Пойду к господину, может, и впрямь угачу плотину.
Ушел. Приходит к дамбе, а там господин бьет и мучает людей, чтобы мерщий угачувалы. Они, бедные, аж пот с них льется, делают, а оно все ничего не помогает. А господин знай свирепствует. Приходит к нему этот правдивый человек и говорит:
— Э-э, господин! Бьете вы людей, и никакого с этого дела не будет. А что вы даете мне — я вгачу?
— Дам я тебе сто рублей и еще на придачу этих пару лошадей с коляской и с кудрями (а там и кони господину стояли).
— Дайте же мне людей шесть человек и три подводы.
— Возьми.
Поехали они в лес, зрубалы те три дерева и положили их накрест на дамбе — так сейчас и вгатилы. Господин отдал ему сто рублей и пару лошадей с коляской и с кудрями.
Тогда тот человек и думает: \»Дай поеду еще до того города, где воды нема: может, и то правда; может, дам им воды\". Сел и поехал к тому города. Не доезжая до города несколько верст, встретил он бабушку, которая несла пару ведер на коромыслом.
— Что это ты, бабушку, несеш?
— Воду, сыночка.
— Дай же и мне пить.
— Э-э, сыночка! Я же ее несу за тридцать верстов; а пока еще придет домой, половину розхлюпаю, а семья у меня большая, пропадет без воды.
— Я вот приеду в ваш огород, надели водой всех, и будет той воды у вас вечно.
Она дала ему пить, а сама такая радостная стала и мерщий в огород трюшком и рассказала всем горожанам, что едет такой человек, что воды им даст. Горожане все вышли за город, навстречу ему, с хлебом-солью и всякими подарками. Как пришел этот человек в огород, найшов тот куст малины, который рос посреди города, выкопал его — и потекла вода оттуда по всему городу. Горожане наградили его и деньгами, и всяким добром, так что он стал теперь богаче от своего дяди. Дальше и думает:
— Поеду еще в то королевство, где королева дочь нездоровая, — может, вылечу ее.
Как задумал, так и сделал. Приехал туда, пришел к королеве хором, а люди все такие смутные, бегают и охають. Он и спрашивает их:
— Я слышал, что у вашего короля дочь очень нездоровая. Как ее лечат, ничего не подействуют, только я бы ее вылечил.
— Э, человек, куда тебе! Заморские врачи ничего не подействуют, а ты и подавно!
— Все же скажите королеве.
Они сказали королю. Король вышел к нему и говорит:
— Если снял, нагороджу тебя так, что не будет богаче ед тебя в мире, еще и дочь свою отдам за тебя.
Ушел муж, посмотрел на нее, а она уже и кончается. Он взял настругав глухого угла, пидкурив ее — и она сразу подужчала так, что дней за три и совсем выздоровела, снова стала такой, как и первое.
Король и все люди такие стали рады, что и сказать. Король на радостях и говорит тому человеку:
— За то, что вылечил ты мою дочь, я отдам за тебя, да еще, как умру я, ты будешь королем на моем месте.
Скоро и впрямь король умер, а на его место стал этот правдивый человек.
Покоролював он уже там несколько лет, когда приезжает в его королевство какой-то богатый купец и посилаэ спросить короля, позволит ли он ему поторговать в его королевстве. Король приказал ему прийти к нему. Приходит купец. Король сразу узнал своего дяди, но не показал ему и вида: побалакав и одпустив его торговать. А своим людям, говоря, чтобы не отпускали его домой, чтобы, как будет собираться он ехать, просили его к нему. Так и произошло. Приводят этого купца до короля, король и спрашивает его:
— С какого ты королевства?
— С такой-то.
— Из какого города?
— С такой-то.
— Как прозиваешся?
— Так-то.
Здесь король и признался, что его племянник — тот, что без вести пропал.
— Ну что, дядьку: ты говорил, что ложь лучче жить, чем правдой: следовательно, нет! Ты только купец, а я король — правда кривду перевесили!
— Как же это случилось?
Тот и рассказал ему все, что с ним происходило: как он хотел повиситись, как слушал, что чортякы говорили, все, все… А на послидок навалив он всякого добра два корабля и подарил дяде, сказав:
— Я забываю все, что ты мне делал. Бери себе эти два корабля со всем добром. В качестве приедет в свой огород, рассказываю всем, что лучче жить правдой, чем беззаконие.
Взял дядя те два корабля со всем добром и поехал домой. Как приехал уже, стала его ревность мучить: чего он не король. Сумував, сумував он, а дальше и думает:
— Пойду и я вишатись, может, и мне так соединится, как моему сродника.
Взяв мотузок, ушел в лес на то самое место, где хотел вишатись его племянник. Но этому не так приложилось — где не взялись чортякы, схватили его и почепилы на самой высокой ветке.
Аргументов не буду приводить. Это имхо.